11.04 — 10.05.2025 у великій залі галереї сучасного мистецтва Imagine Point триватиме проєкт СИКОНІЙ.
Андрій Підлісний, Ольга Заремба, Нікіта Цой, Марія Матієнко, Поліна Вербицька.
В експозиції представлені п’ять окремих роздумів, які досліджують різноманітні твердження крізь зміну масштабу й перспективи, свідомо уникаючи пастки «хепі-енду». Роботи пропонують 
глядачеві занурення в багатошаровий світ, де деконструкція та педантична послідовність репрезентаційних збігів — від «осиного» до «людського» суцвіття — відкривають марність буття, трагедію без трагічності як осередок нашого сприйняття дійсності.
Ключовою метафорою виставки стає механізм існування сиконію — біологічної структури, що втілює складний, жорсткий, але необхідний союз. Саме через нього розгортається візуальна поетика художників, у якій життя і смерть, симбіоз і жертва, циклічність і сліпий вибір тісно переплітаються, утворюючи насичене поле змістів.
Сиконій — не плід інжиру, а порожниста замкнена форма, в якій заховані мініатюрні квіти. Лише через крихітний отвір до нього потрапляє фігова оса. Ще 90 мільйонів років тому фігове дерево навчилося ховати цвіт усередині, а оси — проникати туди, щоб запилити й залишити потомство. Самка входить у чоловічий сиконій, відкладає яйця й гине. Її нащадки народжуються, запліднюють одне одного, і самка вилітає, несучи пилок. Але вона не знає, куди потрапить наступного разу: якщо в жіночий сиконій — вона лише запилить квіти, приречена на смерть без нащадків. Дерево ж засвоює її тіло завдяки ферменту фіцину.
Цей безжальний древній союз став відправною точкою для художнього осмислення тем симбіозу, приреченості й повторення. Без нього не було б інжиру. Не було б і ос.
Андрій Підлісний у хаотичному синтезі випадково знайдених запчастин візуалізує складний пошук взаємодії елементів, що видозмінили свої попередні властивості та цілі на нові, більш абсурдні та непередбачувані.
Характер деталей може мати походження як металургійне, так і природне, але в кінцевому своєму прояві — це майже завжди роздум на тему незворотних соціальних механізмів та пошук больових зон.
Ольга Заремба у своєму роздумі використовує відеоарт, живопис та інсталяцію для демонстрації смиренності перед взаємозалежним симбіозом людини та її оточення. Турботливий примус доїсти їжу спонукає поринути у власний світ, де відбувається порятунок вигаданих персонажів.
Хореографія її героїв застрягла між анабіозом і базовими соціальними функціями, що заганяє головну дійову особу у глиб своїх ірреальних фантазій.
Нікіта Цой, доповнюючи тезу про взаємозалежність, розповідає саме про «соціальні сиконії». Персонажі полотен є свідками подій нескінченної перебудови, які візуалізують перевантажені візерунками та еклектикою предмети оточення. Зафіксовані моменти трансформації тіла постають перед нами в напівабстрактному, трагікомічному, намірі.
Самець оси вмирає, прориваючи у стінці сиконію шлях до зовнішнього світу, самка оси ламає свої крила, пробираючись усередину іншого сиконію, щоб залишити потомство. Цей абсолютно прекрасний та жорстокий механізм вже прорахував, коли нам радіти, а коли плакати. Проте, у теперішніх реаліях циклічність життя стиснулася до амбівалентного стану, де звичайна дводюймова труба на дитячому майданчику змушує радіти і плакати одночасно. Цей процес портретується у серії робіт «Атракціон подвійного призначення» та «Залізний сад пам’яті» і «Залізний сад надій».
Марія Матієнко вибудовує статичне та всеосяжне спостереження циклічності у синіх хвилях, у погойдуванні незліченної кількості штрихів — чи порізів, що підтверджують чи то існування, чи то зникнення. Тло, в яке час вкладає уламки та порожнечі синьої темряви, співвідносить жорсткість та незворотність того, що вже було, і того, що відбудеться. Це спроба створити нову мову для відчуття часу та простору, в якому ми живемо, часу, розбитого на гострі уламки подій.
Кожна лінія — це момент, який залишиться назавжди, і його неможливо стерти чи змінити. Офісний папір, зшитий скотчем у великі формати, виступає тут своєрідним полотном, але водночас і документом — нагадуванням про буденність, яку ми колись вважали чимось стабільним.
Через двозначну природу її практики, де процес не менш важливий, ніж результат, її робота ніколи не є остаточною.
Поліна Вербицька представила виконані в ніжних крейдяно-білих і рожевих відтінках роботи, що об’єднуються в лаконізмі і концентруються на тілесності, яка балансує між спокоєм, вразливістю та відстороненістю.
Органіка і символіка спрямовують фокус на діаметрально протилежний підхід, за задумом якого діалог про механізми суцвіття переходить із категорії зовнішнього до внутрішнього переживання. Різноманітність матеріалів та текстур акцентує увагу на дотику як способі розуміння тактильного досвіду дозрівання, що підкреслює напругу між внутрішнім і зовнішнім.
Кераміка як матеріал у цьому контексті продукує серію іронічних невизначеностей, що під різними кутами зору веде розмову крізь натюрморт та портрет, пропонуючи відчути міць і крихкість водночас.
Споглядаючи образи вразливості, ми змушені зіткнутися з думками про стадії людського осмислення буття та своєї ролі у ньому.
Відкриття виставки відбудеться 11 квітня о 18.00.
Виставка триватиме 11.04 — 10.05.2025 у великій залі галереї Imagine Point.
Працюємо: середа — субота, 12.00 — 19.00.
11.04 — 10.05.2025 в большом зале галереи современного искусства Imagine Point будет проходить СИКОНИЙ. Андрей Подлесный, Ольга Заремба, Никита Цой, Мария Матиенко, Полина Вербицкая.
В экспозиции представлены пять отдельных размышлений, исследующих различные утверждения сквозь изменение масштаба и перспективы, сознательно избегая ловушки «хеппи-энда». Работы предлагают зрителю погружение в многослойный мир, где деконструкция и педантичная последовательность репрезентационных совпадений — от «осиного» до «человеческого» соцветия — открывают тщетность бытия, трагедию без трагичности как средоточие нашего восприятия действительности.
Ключевой метафорой выставки становится механизм существования сикония – биологической структуры, воплощающей сложный, жесткий, но необходимый союз. Именно через него разворачивается визуальная поэтика художников, в которой жизнь и смерть, симбиоз и жертва, цикличность и слепой выбор тесно переплетаются, образуя насыщенное поле смыслов.
Сиконий — не плод инжира, а полая замкнутая форма, в которой спрятаны миниатюрные цветы. Только через крошечное отверстие в него попадает фиговая оса. Еще 90 миллионов лет назад фиговое дерево научилось прятать цвет внутри, а осы — проникать туда, чтобы опылить и оставить потомство. Самка входит в мужской сиконий, откладывает яйца и погибает. Ее потомки рождаются, оплодотворяют друг друга, и самка вылетает, неся пыльцу. Но она не знает, куда попадет в следующий раз: если в женский сиконий — она лишь опылит цветы, обреченная на смерть без потомков. Дерево же усваивает ее тело благодаря ферменту фицину.
Этот безжалостный древний союз стал отправной точкой для художественного осмысления тем симбиоза, обреченности и повторения. Без него не было бы инжира. Не было бы и осы.
Андрей Подлесный в хаотичном синтезе случайно найденных запчастей визуализирует сложный поиск взаимодействия элементов, которые видоизменили свои предыдущие свойства и цели на новые, более абсурдные и непредсказуемые.
Характер деталей может иметь происхождение как металлургическое, так и природное, но в конечном своем проявлении — это почти всегда размышление на тему необратимых социальных механизмов и поиск болевых зон.
Ольга Заремба в своем размышлении использует видеоарт, живопись и инсталляцию для демонстрации смирения перед взаимозависимым симбиозом человека и его окружения. Заботливое принуждение доесть еду побуждает погрузиться в собственный мир, где происходит спасение вымышленных персонажей.
Хореография ее героев застряла между анабиозом и базовыми социальными функциями, что загоняет главное действующее лицо в глубь своих ирреальных фантазий.
Никита Цой, дополняя тезис о взаимозависимости, рассказывает именно о «социальных сикониях». Персонажи полотен являются свидетелями событий бесконечной перестройки, которые визуализируют перегруженные узорами и эклектикой предметы окружения. Зафиксированные моменты трансформации тела предстают перед нами в полуабстрактном, трагикомическом, намерении.
Самец осы умирает, прорывая в стенке сикония путь к внешнему миру, самка осы ломает свои крылья, пробираясь внутрь другого сикония, чтобы оставить потомство. Этот абсолютно прекрасный и жестокий механизм уже просчитал, когда нам радоваться, а когда плакать. Однако, в нынешних реалиях цикличность жизни сжалась до амбивалентного состояния, где обычная двухдюймовая труба на детской площадке заставляет радоваться и плакать одновременно. Этот процесс портретируется в серии работ «Аттракцион двойного назначения», «Железный сад памяти» и «Железный сад надежд».
Мария Матиенко выстраивает статическое и всеобъемлющее наблюдение цикличности в синих волнах, в покачивании бесчисленного количества штрихов — или порезов, подтверждающих то ли существование, то ли исчезновение. Фон, в который время вкладывает обломки и пустоты синей темноты, соотносит жесткость и необратимость того, что уже было, и того, что произойдет. Это попытка создать новый язык для ощущения времени и пространства, в котором мы живем, времени, разбитого на острые обломки событий.
Каждая линия — это момент, который останется навсегда, и его невозможно стереть или изменить. Офисная бумага, сшитая скотчем в большие форматы, выступает здесь своеобразным полотном, но одновременно и документом – напоминанием о будничности, которую мы когда-то считали чем-то стабильным.
Из-за двусмысленной природы ее практики, где процесс не менее важен, чем результат, ее работа никогда не является окончательной..
Полина Вербицкая представила выполненные в нежных мелово-белых и розовых оттенках работы, объединяющиеся в лаконизме и концентрирующиеся на телесности, которая балансирует между спокойствием, уязвимостью и отстраненностью.
Органика и символика направляют фокус на диаметрально противоположный подход, по замыслу которого диалог о механизмах соцветия переходит из категории внешнего к внутреннему переживанию. Разнообразие материалов и текстур акцентирует внимание на прикосновении как способе понимания тактильного опыта созревания, что подчеркивает напряжение между внутренним и внешним.
Керамика как материал в этом контексте производит серию иронических неопределенностей, что под разными углами зрения ведет разговор сквозь натюрморт и портрет, предлагая почувствовать мощь и хрупкость одновременно.
Созерцая образы уязвимости, мы вынуждены столкнуться с мыслями о стадии человеческого осмысления бытия и своей роли в нем.
11.04 — 10.05.2025 in the large hall of the Imagine Point contemporary art gallery will be held the project SYCONIUM. Andrii Pidlisnyi, Olha Zaremba, Nikita Tsoy, Mariia Matiienko, Polina Verbytska.
The exhibition presents five separate reflections that explore various statements through shifts in scale and perspective, deliberately avoiding the trap of a “happy ending.” The works offer the viewer an immersion into a multilayered world, where deconstruction and meticulous sequencing of representational coincidences — from wasp to human inflorescence — reveal the futility of existence, tragedy without tragedy as the center of our perception of reality.
The key metaphor of the exhibition is the mechanism of existence of syconium, a biological structure that embodies a complex, rigid, but necessary union. It is through this union that the artists’ visual poetics unfold, in which life and death, symbiosis and sacrifice, cyclicality and blind choice are closely intertwined, forming a rich field of meanings.
The siconium is not a fig fruit, but a hollow, closed shape with miniature flowers inside. It is only through a tiny hole that a fig wasp can enter it. As early as 90 million years ago, the fig tree learned to hide the flowers inside, and wasps learned to enter to pollinate and leave offspring. The female enters the male syconium, lays eggs and dies. Her offspring are born, fertilise each other, and the female flies out carrying pollen. But she doesn’t know where she will end up next: if she lands in a female syconium, she will only pollinate flowers, doomed to die without descendants. The tree assimilates her body thanks to the ficin enzyme.
This ruthless ancient union became the starting point for artistic comprehension of the themes of symbiosis, doom, and repetition. Without it, there would be no figs. There would be no wasps.
Andrii Pidlisnyi’s chaotic synthesis of randomly found spare parts visualizes a complex search for the interaction of elements that have changed their previous properties and purposes to new, more absurd and unpredictable ones.
The nature of the parts can have both metallurgical and natural origins, but in its final manifestation it is almost always a reflection on irreversible social mechanisms and a search for painful areas.
Olha Zaremba uses video art, painting, and installation to demonstrate humility before the interdependent symbiosis of humans and their environment. The caring compulsion to finish the food encourages us to immerse ourselves in our own world, where the salvation of fictional characters takes place.
The choreography of its characters is stuck between anabiosis and basic social functions, which drives the protagonist deeper into his irreal fantasies.
Nikita Tsoy, complementing the thesis of interdependence, talks about “social synchronicities”. The characters of the paintings witness the events of endless restructuring, visualizing the objects of the environment overloaded with patterns and eclecticism. The captured moments of body transformation appear to us in a semi-abstract, tragicomic intention.
The male wasp dies, breaking through the syconium wall to the outside world, the female wasp breaks her wings, making her way inside another syconium to leave her offspring. This absolutely beautiful and cruel mechanism has already calculated when we should be happy and when we should cry. However, in today’s realities, the cyclical nature of life has shrunk to an ambivalent state, where an ordinary two-inch pipe on the playground makes us rejoice and cry at the same time. This process is portrayed in the series of works “Dual Purpose Ride” and “Iron Garden of Memory” and “Iron Garden of Hope”.
Mariia Matiienko builds a static and all-encompassing observation of cyclicality in the blue waves, in the swaying of countless strokes or cuts that confirm either existence or disappearance. The background, in which time puts fragments and voids of blue darkness, correlates the rigidity and irreversibility of what has already happened and what will happen. This is an attempt to create a new language for the sense of time and space in which we live, time broken into sharp fragments of events.
Each line is a moment that will remain forever and cannot be erased or changed. Office paper, taped together in large formats, acts here as a kind of canvas, but also as a document – a reminder of the everyday life that we once considered something stable.
Due to the ambiguous nature of her practice, where the process is no less important than the result, her work is never final.
Polina Verbytska presented works in delicate chalky white and pink shades, united in laconicism and focused on corporeality, which balances between calmness, vulnerability and detachment.
Organics and symbolism direct the focus to a diametrically opposite approach, which intends to move the dialog about the mechanisms of the inflorescence from the category of external to internal experience. The variety of materials and textures emphasizes touch as a way of understanding the tactile experience of ripening, emphasizing the tension between the inside and the outside.
Ceramics as a material in this context produces a series of ironic uncertainties that, from different angles, speaks through still life and portraiture, offering a sense of strength and fragility at the same time.
Contemplating the images of vulnerability, we are forced to confront thoughts about the stages of human comprehension of existence and our role in it.
Комментарии